Посіяла людям літа свої, літечка житом,

Прибрала планету, послала стежкам споришу.

Навчила дітей, як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.

 

– Куди ж це Ви, мамо?! – сполохано кинулись діти.

– Куди ж Ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.

– Та я недалечко… де сонце лягає спочити.

Пора мені, дітки… А ви вже без мене ростіть.

 

– Та як же без Вас ми?… Та що ж ви намислили, мамо?

– А хто ж нас, бабусю, у сон поведе по казках?

– А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах, і золото на колосках.

 

– Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,

Аби тільки Ви нас чекали завжди край воріт.

Та ми ж переробим усю Вашу вічну роботу, 

–Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

 

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,

Махнула рукою – злетіли увись рушники.

— Лишайтесь щасливі… – і стала замисленим полем

На цілу планету, на всі покоління й віки.